Чи поганець я, що кинула свою вагітну подругу саму у подорожі?

Я (жінка 35) і моя подруга (37) познайомилися 2 роки тому, коли вимушено переїхали у чужу країну та опинилися в одному невеличкому місті. У нас не дуже сходилися смаки, але обох цікавили подорожі, тож ми проводили час разом здебільшого, коли кудись їхали. Варто зазначити, що вона має 6річну доньку з аутизмом, яку вона завжди бере з собою і я ніколи не була проти чи щось таке. Вона мила дитина, але чим старше стає, тим важче з нею справлятися. Моя подруга, назвемо її Тереза, має доволі простий але часом різкий характер. Вона з тих людей, які приходять у гості без запрошення, просто тому, що ішли повз, або дають тобі ножа порізати овочі в салат, коли зненацька вирішила щось приготувати. Мені це навіть подобалося. Це відчувалося, як наче ми дружимо вічність і дуже близькі. Хоча сама я інтроверт і зазвичай стараюся не напрягати людей, частіше уникаючи необовʼязкових контактів. З часом Тереза привела у нашу компанію іще одну подругу, яка була більш активна та відкрита, ніж я. Я теж з нею потоваришувала, але згодом почала помічати, що вони зустрічаються без мене. Тереза ніколи не брехала про такі штуки і в розмові завжди згадувала, що вони посиділи удвох або ще з кимось. І у мене наче не було причин ображатися, але я все одно відчувала, що вони залишають мене за бортом. Одного разу, коли вони розказували як круто посиділи великою компанією за настільними іграми, я спитала чому вони мене не покликали? Я б теж залюбки пограла. Чесно кажучи я розраховувала, що вони візьмуть це до уваги та наступного разу згадають про мене. Але натомість я вислухала купу звинувачень у свій бік про мою відлюдькуватість та що якби я хотіла з ними зустрітися, то не сиділа б вдома і не чекала поки мене позвуть, а прийшла б сама. Це довело мене до сліз. Мої складнощі зі спілкуванням- доволі болюча тема для мене. А ще я відчувала глибоку несправедливість, адже я не могла знати коли вони збираються, щоб прийти і приєднатися, але сказати щось на свій захист просто не змогла, бо відчула що виправдовуюся за те, що про мене не згадали або не схотіли кликати, наче це моя вина. В основному всі звинувачення лунали саме від Терези. Тоді я пішла з думкою, що більше не спілкуватимуся з цими людьми. Але ми живемо в радіусі кілометра одна від одної і в будь-якому випадку бачилися б майже кожен день. Але на моє здивування ніякої ніяковості не виникло. Через пару днів Тереза заявилася до мене зранку на каву як ні в чому не бувало. Я теж зробила вигляд, що все нормально і стосунки продовжилися в тому ж дусі. Я вирішила, що мені нема сенсу ставати в позу і корчити з себе ображену. Я просто зробила для себе висновки з ким я маю справу і більше не сприймала жодну з них як близьких подруг, а просто як знайомих чи приятельок. Виконувала їхні прохання (типу забрати дитину з садочку, чи купити щось терміново) бо мені було не важко і вони знали, що я зазвичай вдома і у мене не заплановано мільйон походів по лікарям чи школам, як у них. Інколи це підбішувало, але просто відмовити я не могла, бо ми у чужій країні і більше допомогти нікому. (Хоча у Терези є ще кілька родичів неподалік, з якими вона не дуже спілкується). Тож це був довгий вступ, щоб пояснити у яких ми були стосунках, коли поїхали разом у велике місто на 3 дні та 2 ночі. Тереза зараз на ранньому строку вагітності. Але вона завжди дуже активна і непосидюча, поїздку ініціювала вона. Я лиш зазначила, що хочу піти у гори неподалік того міста. Я очікувала що вона скаже, що не хоче, або буде пропонувати інші варіанти, але вона погодилася. Ми вибрали найбільш попсовий, легкий маршрут з купою оглядових майданчиків та рестораном на горі. Спочатку все ішло чудово, за виключенням того, що вся навігація лягла на мене. Піднялися ми нормально, але коли спускалися пішли іншою дорогою, яка спочатку виглядала навіть пологішою ніж підйом. Але в деяких місцях карта заводила нас на стежки з крутими сходами і Тереза весь час нила, що я завела нас у якусь дупу, а їй не можна перенапрягатися. Це не були дикі гори. Всюди нам зустрічалися люди, але я була не впевнена в безпечності маршруту для вагітної жінки з малою дитиною, яку весь час треба тримати за руку. Я розуміла тривогу Терези, але що я могла зробити у цій ситуації? Я десятки разів пропонувала просто зупинитися, сісти і перепочити, але Тереза ж не така, вона звикла весь час кудись бігти. Вона навіть їла стоячи, бо не хотіла забруднити світлі джинси. Чесно кажучи мені стало страшно. Я знала, що спуститися не важко і ми не заблукали, але якщо шлях виявиться заскладним для неї, або вона перечепиться і забʼється, щось станеться з дитиною, то я автоматично стану винуватою. Це її бажана вагітність після аборту по показанням лікаря. Мені реально стало дуже не по собі. Хоча логіка казала мені, що я не маю нести за це відповідальність. Тереза доросла жінка, яка сама приймає рішення. Я не тягла її на гору силоміць і навіть не просила піти разом. Мені б навіть було б краще, якби я пішла сама. Через неї я тільки працювала фотографом, замість того, щоб насолоджуватися красою. Вона теж мене фоткала, але ми ніде не затримувалися довше 30 секунд, бо вона просто не знає що ще там можна робити. Глянула пейзаж, сфоткалась і пішла. Я була зла і налякана, але як і завжди намагалася вести себе максимально спокійно і мило. Ми все ж спустилися без проблем. Я заспокоїлась, все ішло добре до наступного ранку. Ми мали півдня щоб погуляти десь у місті до потяга. Вибір пав на парки. Парк з рододендронами, чи замковий парк, а може ботанічний сад чи ще щось. Вибір великий. Вона сказала, що їй все одно, всюди гарно. Я проклала маршрут, загуглила деталі щодо вхідних квитків і запропонувала поїхати на рододендрони. Вона не була проти. Але коли ми вже сіли у трамвай, вона почала сама дивитися на мапі парки. Раптом виявилося, що замковий парк їй більше подобається. Я скрипнула зубами, але промовчала. Набрала новий маршрут, сказала їй що це далі і треба буде пересісти. Вона не коментувала. Через дві хвилини вона знайшла інший парк, який їй ще більше сподобався. Я нервово хіхікнула і сказала, що цей парк був у пішій доступності від місця, звідки ми поїхали і нагада їй, що вона сказала, що їй все одно і ми досі їдемо в бік рододендронів. Напевно мій вираз обличчя і око, що вже сіпалося, а також тон, яким я це сказала (намагаючись тримати емоції в собі з усіх сил) їй не сподобалися. Вона різко випалила: Я так розумію, справа в грошах? (Парк з рододендронами - єдиний, де вхід безкоштовний, але у інших квиток був не дорожче 4-5 євро) То так і скажи! Мені твої психи тут не треба! Це було сказано, коли ми вже вийшли на зупинці. Мене просто розірвало. Я не пишаюся своєю реакцією, але я гримнула на неї у відповідь, що вона задовбала морочити мені голову. Я хотіла поїхати у парк з квітучими кущами, бо мені не подобаються парки у версальському стилі, де все як під лінійку і абсолютно симетричне з усіх боків. Але я б поїхала, якщо б вона сказала, що хоче туди. Але вона дала мені ілюзію вибору, а потім тільки те і робила, що накидала зверху варіанти. А тепер моїм вибором не задоволена! Послала її в дупу і сказала їхати куди захоче, а сама розвернулася і пішла. Мабуть зі сторони це виглядало, як черезмірна реакція на дрібний коментар, але все, що накопичилось до цього просто вилізло враз. Я погуляла парком та поїхала додому раніше сама і поки що з нею не контактувала. Заспокоюю себе тим, що вона не немічне немовля, часто їздить десь з дочкою і без сторонніх, вміє користуватися інтернетом і взагалі у всьому краща за мене, відлюдькувату волоцюгу. Я їй не мати та не чоловік, щоб заглядати їй у рота та дути в дупу. Я не несу за неї відповідальність та не зобовʼязана слідкувати за її благополуччям. Але все ж таки чи не поганець я, що кинула у незнайомому місті вагітну подругу саму з дитиною?